Персональный сайт Сергія Запорожана

Українець. Патріот. Державник

sergio62 — Fri, 30 Mar 2012 08:58:07 GMT

Він ходить вулицями Кіровограда, як ходять щодня десятки тисяч наших земляків. Він – пересічний українець, як каже сам про себе. Не депутат, не чиновник, не суддя і не прокурор. Але і звичайною людиною його не назвеш. Бо мало знайдеш у кіровоградському соціумі таких мислячих, з гарячим серцем, небайдужих людей, яким є Борис Курганський. Він став помітною постаттю на початку 90-х років минулого століття, коли занурився з головою у вир національного і державного відродження України, і ось уже два десятиліття на шпальтах місцевої преси під власним іменем та під псевдонімом Борис Сіверський ( бо родом із Новгород-Сіверського, що на Чернігівщині) час від часу з’являються друком його пристрасні, писані з болем і надією, публіцистичні статті про українську мову, культуру, українську державність, політикум, про майбутнє нашого народу.

Друга книга Бориса Сіверського «Українці чи «хохли»?» щойно вийшла друком і є цінною тим, що автор порушує болючі питання виживання простих українців, існування самої держави Україна в умовах різкого погіршення політичного клімату після приходу до влади в Україні «двічі несудимого» президента Віктора Януковича. Згорнуто європейський вектор розвитку, здано Росії Севастополь, під загрозою здачі газова труба, інші стратегічні промислові об’єкти. Ненажерливі олігархи ласо зазирають на святе – українську землю, багатющі чорноземи.

Хтось від безсилля плюється, інший від безвиході виїжджає за кордон, а Борис Федорович з цим миритися не хоче, бо « нема чого тішити себе ілюзіями, що хтось хоче добра нашій державі і нашому народу. Нам треба зціпити зуби і в поті чола свого розбудовувати нашу державу. Окрім нас, ніхто цього не зробить. Іншого шляху в нас немає.» Цими словами закінчується стаття «Ще раз про українську мову та українців». Невиправний романтик і оптиміст, -- скажете ви. Ні, справжній український патріот, державник, реаліст, який вірить у потужний потенціал народу, до якого належить і за долю якого вболіває всією душею, -- скаже той, хто знає Бориса Курганського не одне десятиліття. Його публіцистичне слово актуальне завжди, воно йде із самої гущі життя і від простих прикладів доходить до узагальнень національного масштабу.

Сьогодні на слуху тема «мажорів». Ніби вони вигулькнули звідкись учора і почали ґвалтувати, збивати автомобілями насмерть жінок і дітей, влаштовувати бійки у ресторанах… Читаємо у книзі Б. Сіверського статтю «У такій країні ми живемо», датовану червнем 2008 року: « Демократію у нас розуміють як вседозволеність. А тим часом демократія – це закон, це порядок, законослухняність. Усіх, а не тільки «пересічних» громадян. У нас же серед рівних перед законом є каста «рівніших» -- можновладці, депутати, «нові українці»… Ось звідки усі наші негаразди. Ось чому, хоч у нас земля багатюща, щедрі надра і люди не дурні, роботящі, країна бідна й корумпована…» Отже, як бачимо, і мажори з’явилися не сьогодні, і небайдужі, чесні, сміливі люди, як Борис Курганський, сигналізували і владі, і громаді, що суспільство хворе, болячки видно неозброєним оком, їх треба викорінювати, лікувати. Але…

Наш автор не втрачає віри і оптимізму й сьогодні, коли правдиве слово про наше буття все тяжче і тяжче торує собі шлях на шпальти періодики. Він створює персональний сайт і видає чергову книгу. Він аналізує життя і пише. Пише для себе і для нас. Щоб ми не зневірились у нашій державі. Бо «донецькі» прийдуть і підуть, а Україна і українці житимуть вічно. Таким є лейтмотив останніх за часом написання статей «Донбасизація України», «Коли ми в силі, то й сусіди милі», «Інтелігентність влади – норма».

Точні, як аптекарські ваги, і гострі, як цвях, авторські оцінки сучасного політичного життя України переконують у тому, що перо Бориса Курганського не притупилося, а серце не схололо, не збайдужіло. Читаймо і ми книгу « Українці чи «хохли»?», вичавлюймо із себе по краплі холуйську, рабську психологію малороса. Будьмо Українцями!

Сергій Запорожан

Чи потрібно прибивати ідею книготвору до полички?

sergio62 — Mon, 27 Feb 2012 14:57:36 GMT

Кіровоград прагнуть розбудити новітнім гуманітарним вибухом. А попередній пролунав більше, ніж сто років тому. Спочатку, у 1894 році безплатну народну бібліотеку було відкрито на Ковалівці (800 абонементів). Головна ж книгозбірня Єлисаветграда під назвою «Народна бібліотека-читальня» заснована в 1897 році. Її попечителями були Є.С.Блюмкіна та А.Ф. Якубовський. А нині «бородату» ідею підхопили й понесли в маси вже сучасні гуманісти. Мабуть, правда, що все нове – то призабуте старе. Правда, у наш час загальної комп’ютерізації навернути до книги куди складніше. Навіть безплатної. Але надія є… Відкриття першої полиці так званого «Елисаветградского книговорота» відбулося у кав’ярні «Сіті» 1 грудня. На відкритті зібрано більше півсотні видань. Суть нової акції (автор ідеї - перший заступник голови облради Олександр Шаталов) така ж, як у радянських листівок останньої світової війни – прочитай і передай товаришу. Потім у «Булошній» (вулиця Дворцова) «прибили» другу поличку. Третя прилипла до стіни в кав’ярні «Старый город». Четверта діє в приміщенні університету «Україна», а п’ята – в кофейні «Мокко» (ріг вулиць Чорновола і Дворцової). Та наймасштабнішим стало відкриття шостої полиці, що відбулося в обласній науковій бібліотеці імені Чижевського. На захід прибув сам голова ОДА і поділився кількома виданнями: «Як здобувати друзів і впливати на людей» Дейла Карнегі, «Кар’єра менеджера» Лі Якокка, «Зроблено в Японії» Акіо Моріти, «Як вижити серед акул» Харві Маккея. Як на досвідчених читачів, з Карнегі Сергій Миколайович дещо припізнився, бо той був модним у нас років з двадцять тому, а з Харві трохи погарячкував, – книга ще пригодилася б. Далі – більше. Ідею «поділись книгою з іншим», котру пропагує буккросинг, підхопив інший торговий центр. За задумом організаторів, акція охопить близько двадцяти публічних місць. Серед них - кав’ярні, спортивні зали, музеї, бібліотеки, ВНЗ й навіть одна з редакцій<> обласного телебачення. Отже у майбутньому, думаємо, засвітиться ще багато таких точок. Хвилює лиш одне: як би книжкові полиці не зосередилися там же, де планується розмістити вільні зони Wi-Fi – адже ініціатор той самий. Бо тоді неважко передбачити переможця у змаганні між книгами паперовими та електронними. А тепер - трохи з історії кіровоградського книгообміну і про справжніх ініціаторів креативного руху, котрі підхопили буккросерну ідею Рона Хорнбекера. У кав’ярні «Богема» (раніше «Перлина степу», сленгове – «Кавасакі») вже більше, ніж півтора десятиліття, існує полиця з книгами не тільки кіровоградських авторів. Часом тут побачиш вірші поетів Володимира Могилюка, Антоніни Корінь, двох Валеріїв – Сидніна і Сорокіна. Жили книги незабутнього Леоніда Куценка. Поселялася на полиці проза Павла Малєєва і Василя Бондаря, студії літературознавця Володимира Панченка та історика Сергія Шевченка. «Сто видатних імен України» Ігоря Шарова також презентувалася тут. Останніми новинками стали ошатний томик фантастики Олексія Корепанова «Эхо горного храма», а також номери редагованого ним журналу «Порог» та книжечка лауреата Шевченківської премії, нашого земляка Дмитра Іванова. То і є справжній книговир, тільки без піару та реклами. Бо книга любить тишу, якщо хто ще не зрозумів. До речі, про тишу. Хотілося б побачити зосередженого над книгою відвідувача, скажімо, в «Старом городе», де навіть поговорити неможливо із-за гамору, а не те що «впіймати букву». А як вам таке: ви читаєте цінну в усіх відношеннях книгу Чарльза Лендрі «Креативный город», п’ючи каву, та й капнули ненароком на мудрі слова? Пам’ятаю, у дитинстві сідаєш обідати і ставиш перед собою книгу, а бабуня радикальними методами вчить тебе застільного етикету. Мовляв, і шлунок, і зір тим нівечиш, і здобутки людської думки треба шанувати. До того ж Рон Хорнбекер залишав прочитану книгу будь-де, а не обов’язково у торговому закладі, що заманює покупця. Буккросинг розпочав роботу в крамниці <>«Книжковий світ». Організатором виступив громадський рух «Не Будь Байдужим!», ініціатива мала назву «Книжка з ніжками» і проіснувала впродовж півроку. Усі примірники, які крутилися в ній, були українською мовою. Той підхід диктувався популяризацією україномовного книжкового продукту. Втретє в Кіровограді книгообмін<> прорізався на публіку року в художній галереї Андрія Кадигроба. Відродженням опікувався власник галереї та журналістка Вікторія Талашкевич. Рух книжок там не припиняється і сьогодні. А ось четверта спроба, про яку мова, оперує солідними коштами, недоступними для трьох попередніх і просякнута «російським духом». Презент від влади зветься чомусь не <>«Кіровоградський книговир», а «Елисаветградский книговорот». Усі супутні й рекламні матеріали, листівки та наліпки виконані лише російською і англійською мовами. Книгу державною мовою вже можна не підтримувати, сама виживе? На закиди по цій темі організатори відповідають, що в майбутньому з’явиться й «українська приманка». Очевидно, мається на увазі творчість Олександра Жовни. Кажуть, і Віктор Федорович Янукович книгу написав. Отож можемо її купити, та й залишити у якомусь громадському місці, щоб потім прослідкувати її рух. Повні враженнями, ми пропонуємо організаторам книговиру кілька креативних ідей. Насамперед, комплектуючи бібліотечки, обов’язково поповнювати добірки роботою Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» На сесії міської ради зичимо прийняти положення про вивіски типу «Старый город», «Государь», «Домъ обуви», «Гостинний двір «Дворцовий», «Manhattan» тощо. Таким же податком обкласти всі недавно прибиті таблички «Вулиця Дворцова». Щоб власники доплачували в хронічно порожню міську казну за грубе порушення державного мовного режиму. Дивись, і набігло б на ремонт якогось ліфта, або на видання книги українською мовою. Обласним керівникам рекомендуємо кожну відкриту поличку включити окремим пунктом до програми «Центральний регіон-2015». І саму книгу з тією ж назвою пустити в буккросинг, щоб обласна громада нарешті познайомилася з бестселером.

Ярослав ГОРОДИНСЬКИЙ,

сайт pravda-kr.com.ua

«Перевесло» журналістам: « Шукайте цензора в собі…»

sergio62 — Mon, 27 Feb 2012 12:54:13 GMT

У п’ятницю, 24 лютого, у актовій залі ОУНБ ім. Чижевського у Кіровограді відбулося чергове засідання громадсько-політичного об’єднання «Перевесло», на якому обговорювали стан інформаційного простору Кіровоградщини, взаємостосунки преси і влади, преси і громади. Модератор зустрічі, журналіст Сергій Запорожан у вступному слові наголосив, що низька популярність і відповідно малі тиражі місцевих друкованих ЗМІ напряму залежать від якості продукту, запропонованого читачеві. Монополізація газет, телебачення і радіо однією політичною силою та самоцензура журналістів призвели до різкого зниження критичності тематики, матеріалів, інтерв’ю, небажання копати до самого дна, аби знайти корінь проблеми, до тієї прилизаної телекартинки, яку ми нині спостерігаємо на телебаченні. Дуже часто порушуються стандарти об’єктивності, балансу думок чи відділення фактів від коментарів. Найпоширеніший спосіб цензури – це замовчування, уникання. Причому відсіювання тем можливе не лише в політичній сфері, а й навіть у культурній чи історичній. Яскравий приклад байдужості до української історії, культури демонструє після зміни керівництва газета обласної державної адміністрації і обласної ради «Народне слово». Лідеру партії «Руський блок», яка очолила редакцію після приходу до влади регіоналів, абсолютно неважливими є теми української державності, День Соборності, ювілеї Євгена Чикаленка і Леся Курбаса та десятки інших подій і імен. На вагомі претензії редактор Валентина Бажан парирує, мовляв, це моє бачення редакційної політики щодо процесів державотворення і збереження стабільності і миру в багатонаціональній Україні. Ось таке прокремлівське бачення за наш із вами кошт, бо газета фінансується із обласного бюджету, - наголосив у своїй репліці голова облорганізації Національної спілки письменників України Василь Бондар. Ґрунтовно проаналізував стан справ зі свободою слова на Кіровоградщині член правління обласної організації НСЖУ Валерій М’ятович, який сказав, що сьогодні «влада, як ніколи, дбає про свій імідж». Компліментарність і захвалювання влади зашкалює, а рівень життя простих людей щодня погіршується. Але ж навіть студент журфаку знає, соціальна роль журналіста полягає не у пропаганді результатів успішної роботи чиновників, а у жорсткій критиці їх помилок. Саме для цієї, не завжди приємної місії, потрібні професіоналізм, мужність і чесність автора. Моральна позиція журналіста невіддільна від його професійної риторики. «Перевесляни» підтримали пропозицію Валерія М’ятовича звернутися до керівництва області з ідеєю втілити на Кіровоградщині пілотний проект « Роздержавлення комунальних і державних ЗМІ», який вже понад десять років ніяк не реалізується на загальнодержавному рівні. Журналіст повинен відчувати, що він служить суспільству, а не чиновникам різних рангів. Узагальнюючи виступи Юрія Любовича, Василя Бондаря, Броніслава Куманського, Валентини Бажан, Вадима Мурованого, Геннадія Рибченкова, Валерія Лебідя, Олександра Ратушняка та ін., ГПО «Перевесло» вирішило звернутися до редакційних колективів кіровоградських ЗМІ із пропозицією виробити і оприлюднити засадничі принципи редакційної політики. У цих маніфестах мають знайти відображення головні демократичні і професійні цінності: не повинні замовчуватися суспільно важливі теми, не повинно бути осіб поза межами критики, мають бути бездоганна державна мова та збалансованість і незаангажованість новин, зворотній зв'язок із громадою та моніторинг реакції влади на критичні виступи видань. На одному із кіровоградських сайтів незабаром з’явиться дошка непошани «Темна зона», на якій оприлюднюватимуться теми і події, які «не помітили» кіровоградські журналісти і їх видання. Це буде скромна, але така необхідна допомога пишучій братії у їх щоденній боротьбі із цензором у собі...

Сергій Запорожан

Фальсифікатори топоніміки Кіровограда

sergio62 — Tue, 14 Feb 2012 10:20:06 GMT

Хто і як робить святих в інституті історії України НАНУ
«Дзеркало тижня»
Звісно, їх там ніхто не робить, та й не може робити, бо завдання цієї поважної організації зовсім інше. Та, хай як дивно, у Кіровограді з’явився документ, що свідчить про протилежне…
Навесні цього року, надихнувшись перемогою регіоналів і відверто зорієнтованою на «старшого» брата політикою, яку ті почали проводити буквально з перших днів перебування при владі, проросійські громадські організації Кіровоградщини та віряни Української Православної церкви Московського патріархату (хоч останні два слова офіційно й не вживаються у назві, але факт залишається фактом), спрямовані священством, здійняли чергову хвилю ініціатив щодо повернення місту першоназви — Єлизаветград. Тим більше що й склад міської ради підібрався такий, який без проблем міг би ухвалити відповідне рішення. А там залишалося всього нічого — Верховна Рада України затвердила б рішення міської влади.
Питання це не вперше постає перед міською громадою. Ще на початку 2000-х, скориставшись нагодою — сумнозвісним кучмівським референдумом, — прихильники назви Єлизаветград, ініціювали проведення міського опитування щодо назви міста. Його результати згадали в пресі, але особливої уваги на них не акцентували. Можливо тому, що свідчили вони не на користь ініціаторів. Хоча сама постановка запитань не передбачала іншого варіанта, крім підтримки назви Єлизаветград, за це висловилися трохи менше 35% городян. Майже 71% тих, хто взяв участь у референдумі, вважають, що назву обласного центру слід змінювати. Очевидно, за час, що минув, цих людей побільшало. Зрозуміло й те, що більшість жителів міста розуміють: обласний центр у серці України повинен носити нову — українську — назву, не пов’язану ні з комуністичним, ні з імперським минулим.
До честі депутатів міської ради, вони не стали ухвалювати рішення зопалу, а призначили відкриті громадські слухання. Було обрано комісію, яка їх готувала. Звісно, до її складу знову потрапили прихильники імперської назви міста. Очікувалося, що збори ухвалять підготовлене заздалегідь рішення про повернення місту назви Єлисаветград, на основі якого й винесе свій вердикт міська рада.
Але сталося по-іншому. На громадських слуханнях так і не дійшли згоди: більшість промовців схилялися до того, що питання потребує грунтовнішої підготовки. Наступна сесія міської ради взагалі не винесла це питання на розгляд. Можливо, певну роль зіграло й те, що прем’єр-міністр України Микола Азаров попередив: коштів з Державного бюджету на потреби, пов’язані з перейменуванням, місто не отримає.
На цьому можна було б поки що поставити крапку (хоча питання назви рано чи пізно таки доведеться вирішувати). Якби не один дивний документ. Його ще напередодні слухань під час дебатів на одному з місцевих телеканалів оприлюднив отець Боголіп, священик одного з храмів УПЦ (МП). Річ у тім, що прихильники назви Єлизаветград стверджують, що йдеться, мовляв, не про царицю, а виключно про святу Єлисавету. А назвати місто іменем святої — отже, отримати вище, небесне покровительство.
Цей аргумент опонентів не переконує, але багатьом, хто мало знається на історії питання, може видатися вартим уваги. Тож, очевидно, аби підсилити власну позицію, отець Боголіп продемонстрував лист Інституту історії України НАНУ, який нібито підтверджує, що місто назване саме на честь святої.
Це — відповідь голові Кіровоградського обласного благодійного фонду «Первосвіт» В.Глухому на його запит: з якого часу і впродовж якого періоду місто носило різні назви. Дивно вже те, що людина звертається з таким запитанням аж до академічного інтитуту, адже є безліч добре відомих і доступних джерел, де все чітко зафіксовано. Але 30 березня минулого року В.Глухий отримав відповідь (вихідний номер 123/354), у якій, крім загальновідомих фактів, є й такий абзац: «Історичною назвою сучасного Кіровограда вважається Єлисаветград. Цю назву часто виводять від імені дочки Петра I, імператриці Єлизавети Петрівни. Це не зовсім коректно, оскільки назву місту дала фортеця, названа ім’ям Святої Єлисавети, матері Іоанна Хрестителя. Пам’ять Святої Єлисавети вшановується 18 (5) вересня, і до цієї дати приурочується в Кіровограді день міста».
Людину компетентну відразу насторожують деякі нюанси викладу (порядок написання дати старого і нового стилю, наприклад). Та цей документ готувався явно не для компетентних людей, хоча й підписаний заступником директора інституту історії України НАНУ доктором історичних наук, професором Г.Боряком. Ще й зазначено, що довідку готував доктор історичних наук, керівник центру теоретико-методологічних проблем історії регіоналістики Я.Верменич.
Компетентні ж люди були просто шоковані. Журналіст, який десятки років пропрацював в обласній пресі, відомий краєзнавець Юрій Матівос, відгукуючись на «одкровення» отця Боголіпа, які нібито знайшли таку авторитетну підтримку українських істориків, у своїй публікації в газеті «Кіровоградська правда» підказує їм точне джерело: «Зверніться до публікації у газеті («КП») за 18 серпня та 26 вересня 1989 року. Там ви знайдете нотатки із засідання розширеного штабу організації проведення Дня міста, яке було започатковано у тому ж році з ініціативи міського комітету Компартії України. Скажіть, панове, чи можна навіть допустити, щоб за часів правління КПРС у СРСР комусь у голову могла прийти думка відзначати день Святої Єлисавети? З 1987 року, коли вперше День міста відзначила Москва, подібні заходи почали проводити усі населені пункти «від океану до Карпатських гір». Чи не дні святих вшановували у атеїстичному Союзі?».
У нашій області тоді було вирішено відзначати День міста в останні вихідні вересня, щоб поєднати його з традиційним уже для нашого краю (проводиться з 1971 року) фестивалем театрального мистецтва «Вересневі самоцвіти». Так і було до 1998 року. Того ж року новообраний голова міста, який не знаходив спільної мови з керівництвом облдержадміністрації, забажав мати «своє» свято і вперше провів його за тиждень до традиційних «Вересневих самоцвітів». Але й тоді воно не збіглося з днем Святої Єлисавети. За всі роки це сталося тільки одного разу — 2004 року. То про яких святих ідеться? Усе має дуже конкретне земне і дуже далеке від піднесених небесних, тим більше святих, мотивацій пояснення.
Все стало ще зрозумілішим після приватної розмови з одним із місцевих краєзнавців, який підтримує і відстоює точку зору проросійського священства. Він заявив, що цей лист написали самі «патріотично» налаштовані священики, а підпис науковців і титульний листок із назвою авторитетної установи отримали, мовляв, за невелику плату.
Звісно, доказів, що це саме так, — немає. Тож Юрій Матівос, людина віддана історичній науці, для якої авторитет Інституту історії України НАНУ все життя дуже багато важив, звернувся до самого інституту з проханням пояснити ситуацію. Його перший лист — директору інституту Валерію Смолію датований іще 15 травня. Досі — жодної відповіді. Не дочекавшись її, Юрій Миколайович вирішив звернутися до президента НАНУ Б.Патона, що й зробив 25 червня. І знову — у відповідь тиша… Чому ж в Інституті історії України знаходять можливість відповідати одним громадянам (як тому ж В.Глухому) і абсолютно ігнорують інших?
Якщо ж це справді фальшивка, то це не може бути байдуже науковцям, чиїми іменами її прикрито. Та й самому Інституту історії України НАНУ. Адже з його авторитету, переслідуючи свої антиукраїнські цілі, просто знущаються…
P.S. На День Незалежності України Кіровоградська облдержадміністрація нагородила отця Боголіпа Почесною грамотою.

Володимир Панченко про Євгена Чикаленка і силу українськості

sergio62 — Tue, 31 Jan 2012 00:12:06 GMT

14 січня до Кіровограда завітав відомий літературознавець, громадсько-політичний діяч, професор Києво-Могилянської академії . Ця зустріч була присвячена видатному українському меценату Євгену Чикаленку. В грудні минулого року виповнилося 150 років від дня його народження. Тоді, на жаль, цю подію на Кіровоградщині не відзначили.

Володимир Панченко наголосив, що програма зустрічі буде складатися із двох частин, як у фігурному катанні: обов’язкової і довільної. Ось що розповідав про Євгена Чикаленка відомий український літературознавець:
«Часто говорять про Євгена Харлампійовича як мецената, але насправді він був набагато більше, ніж меценат. Його можна сміливо назвати менеджером українського руху до еміграції у 1919 році. Чого лише варті такі факти: для повноти національного буття Євген Чикаленко створює українську щоденну газету «Рада», яка стала власне і його душею; у Львові допомагає спорудженню гуртожитку для студентів із Наддніпрянської України, які навчалися в тодішній Австрії. А ще він підтримував багато політичних осередків, оскільки прекрасно розумів, що в Україні має бути представлений весь можливий спектр політичного життя. Одним із основних завдань, які ставив перед собою Євген Чикаленко, це формування української еліти. Саме цим він керувався, коли запросив у село Перешори Одеської області Андрія Ніковського, громадського і політичного діяча, журналіста, і переконав його написати дипломну роботу й закінчити навчання в Новоросійському університеті. Бо знав, що в Одесі Ніковського затягне громадське життя, журналістська робота, а Перешори – це спокій, чисте повітря… Життєвий шлях самого Євгена Чикаленка також має цікаві факти. Як пізніше згадував сам визначний громадський діяч, саме в Одесі прокинулася його українська душа. А в Єлисаветградському земському реальному училищі (тепер м. Кіровоград), де він навчався, активно займався громадсько-культурною роботою.Але коли до влади прийшла Центральна Рада, то Євген Чикаленко не був до кінця затребуваний, із березня до жовтня він займався домашнім господарством у Перешорах.
Ситуація змінилася у 1918 році, коли йому запропонували гетьманську булаву, але Євген Харлампійович відмовився (чи не вперше в українській історії свідома відмова українця від влади). Оскільки, по-перше, не бачив можливості реалізувати свою політику, по-друге, розумів, що просто спалить себе, по-третє, був не публічною людиною, а громадським діячем. Колись про нього Євген Маланюк написав, що Чикаленко — це «головний ткач матеріальної тканини української історії».
Свій життєвий шлях він закінчив у Празі.
Євген Харлампійович знав, що настане час, коли наша держава здобуде незалежність, він аналізував історію, проектував майбутнє. У нього не було великих, неконтрольованих амбіцій, а натомість свідоме почуття відповідальності. Чого, на жаль, не вистачає сучасній владі».
Другий етап зустрічі також був досить активний. Присутні обговорили найгостріші проблеми, які сьогодні хвилюють інтелігенцію міста. Розглянули різноманітні пропозиції, серед яких, зокрема, перейменування вулиці Фрунзе на честь Євгена Чикаленка. Також обговорили можливі шляхи розв’язання конфлікту довкола незаконного, на думку присутніх, призначення нового директора Кіровоградського обласного академічного українського музично-драматичного театру ім. М. Л. Кропивницького.
Насамкінець Володимир Панченко нагадав, що сила у єдності і перш за все потрібно об’єднуватися. Тоді всі проблеми матимуть вирішення.
Організатори зустрічі: Український клуб, Кіровоградською обласна організація Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка та відновлене громадське об’єднання «Перевесло-2».
Тетяна Пташник
Фото: Валерій Лебідь

Створення сайту

sergio62 — Thu, 05 Jan 2012 13:31:01 GMT

Сайт Златопіль створено для поширення політичної, історичної, краєзнавчої та соціально-економічної інформації, яка стосується Кіровограда і Кіровоградської області у першу чергу. Також ми пропонуватимемо нашим читачам найбільш цікаві і резонансні публікації загальнонаціонального й світового масштабу у контексті збереження і примноження традицій української державності, української духовності, культурних традицій.

Ми виступаємо за усвідомлений політичний вибір кожного українця, а тому до Вашої уваги масив політичної інформації та аналітики, яка має стати у нагоді під час виборчих кампаній.

Назва сайту свідчить про те, що ми виступаємо за перейменування обласного центру на нову, українську назву, і як своєрідний маніфест друкуємо Звернення чільних представників кіровоградської інтелігенції з цього приводу. Надалі переконуватимемо кіровоградців у необхідності саме такого вирішення питання.

Пропонуйте цікаві теми, цікавих людей, власні цікаві матеріали, і разом зробимо цікавий сайт українських патріотів!

Пишіть за адресою: zap@ukr.net

Будьмо, бо ми того варті!

У Кіровограді відбувся марш Слави на честь Степана Бандери 01. 01. 2012

sergio62 — Thu, 05 Jan 2012 13:28:29 GMT

1 січня 2011 року Кіровоградська обласна організація ВО "Свобода" провела смолоскипну ходу, присвячену 103-й річниці з дня народження Провідника Української Нації Степана Бандери. Патріоти-націоналісти Кіровоградщини зібралися біля пам'ятника Янголу-охоронцю і о 17-00 вирушили вниз по вул. Великій Перспективній до пам'ятника Богдану Хмельницькому.

Акція зібрала близько сотні націоналістів. Протягом ходи свободівці скандували: "Бандера , Шухевич – герої народу, вони воювали за нашу свободу!", "Ідея нації – проти деградації", "Україна понад усе!", "Україні – українську владу" та інші націоналістичні гасла.

На початку ходи виникло деяке непорозуміння між учасниками акції і міліцією. Останні хотіли, щоб смолоскипна хода пройшла лише тротуаром, посилаючись нібито на якусь домовленість з мерією міста. Свободівці ж наполягали на тому, що кожного разу акція проходила саме проїжджою частиною, і цього разу саме на це вказувалося в листі-повідомленні про акцію на адресу міського голови. Після двохвилинної затримки міліція все ж дозволила пройти маршем по проїжджій частині центральної вулиці м. Кіровограда у супроводі машини ДАІ.

На центральній площі міста дуже доречним виявилось поздоровлення голови міської організації ВО "Свобода" Олександра Івашури всіх кіровоградців і гостей міста з новорічними і різдвяними святами. Одразу після поздоровлення націоналісти заспівали пісню українських повстанців: "Гей, у лузі червона калина...", також лунали пісні "Лента за лентою" та "Жовто-блакитні наші прапори".

Після ходи свободівці зупинилися біля пам'ятника Б. Хмельницькому, де відбувся короткий мітинг. Голова міської організації Всеукраїнського об'єднання «Свобода» О. Івашура у своїй промові наголосив, що Степан Бандера завжди був , є і буде героєм для українців, лицарем національного духу, символом нескореності і жертовності у боротьбі за незалежну Україну, незважаючи на маніакальну протидію кримінально-олігархічної окупаційної влади і жалюгідні потуги її кишенькових судів. Голова Кіровоградської обласної молодіжної організації "Сокіл" Юлія Вічко, користуючись нагодою, провела урочисту посвяту сімох юнаків і дівчат у члени "Соколу". На завершення мітингу всі присутні заспівали український Славень.

Прес-служба ВО "Свобода"