Відкритий лист

Кіровоградській державній адміністрації
Ларіну С. М.
Кіровоградській обласній раді
Сухомлину М. О.
Кіровоградській міській раді
Пузакову В. Т.

Кіровограду - українську назву
або
Загроза повернення імперсько-мілітаристських символів у регіоні

Проголошення незалежності нашої держави, за яку 1991 року проголосувала абсолютна більшість населення Кіровоградщини, дало можливість нашим землякам уперше в своєму житті ознайомитися з багатьма правдивими, славними і трагічними сторінками минувшини. Історико-культурне відродження сприяє вихованню патріотів молодої країни в учнівсько-студентському середовищі, пробудженню національної пам'яті середнього і старшого поколінь Увічнюються подвиги борців за незалежність України на Новоархангельщині, Олександрівщині, Гайворонщині, Олександрійщині, Знам'янщині, інших населених пунктах у пам'ятках, краєзнавчих виданнях, експозиціях, топонімах, частково демонтовано символи тоталітарної доби. У ці процеси роблять внесок представницька і виконавча влада, громадськість.
Але останнім часом у Кіровограді ухвалено ряд рішень, які йдуть врозріз із загальними тенденціями українського відродження в державі та області. Так міською радою встановлено пам'ятник російському градоначальнику романівської доби Пашутіну, встановлено бюст на вулиці його імені, ініційовано широке відзначення ювілею царського генерала Самсонова, вирішено створити заповідник російським кріпосникам Раєвським, спорудити монумент російському воєначальнику Кутузову, провести референдум для повернення обласному центру обраної імператрицею Катериною II назви „Єлисаветград".
У прагненні піддати сумніву увічнення пам'яті письменників української національної літератури, корифеїв театру, переможців над фашизмом розроблено дилетантську, так звану „топонімічну концепцію" для повернення царсько - малоросійських назв XVIII - XIX століть, давно відкинутих на смітник історії. Створюються книги, у тому числі й за рахунок бюджетних коштів, де пропагуються цариці й царі з їх близькими й далекими родичами, фаворитами, військовиками, ліквідаторами Січі, чужинцями -поміщиками. Обласне телебачення увічнило ім'я доньки кривавого імператора, загарбника України Петра І в назві передачі „Єлисавет", в іншій телепередачі голосом авторитетного диктора М. Левандовського фальсифікує нашу історію, відносячи до „єлисаветградців" подолянина Є.Марчука, наддніпрянців Ю.Маленченка, В.Сухомлинського, Д.Чижевського. Виходить якась нісенітниця. Наші західні, північні та надніпрянські райони до колишнього Єлисаветградського повіту ніякого відношення не мали і зараз область цю назву не носить, а нас нахабно називають „єлисаветгратградцями".
Закликається любити рідну землю у зв'язку з „причетністю" до неї „видатної"" особи кріпосника, розпусника, учасника двірцевого перевороту, ліквідатора славного Запорожжя Потьомкіна, ображаючи цим почуття українців краю. Владі нав'язуються неактуальні і не найважливіші для , сьогодення ідеї відкриття монументів та меморіальних дощок Ушакову, Самсонову, Пугачову. Дійшло до того, що, беручи приклад з Кіровограда, у Бобринці, у парку Кропивницького, вирішили спорудити пам'ятник Троцькому, поєднавши ймення батька національного театру М.Кропивницького з ненависником українського народу. В той же час у центрі Кіровограда досі немає вулиць з іменами І. Карпенка - Карого, М.Старицького, М. Садовського, П.Саксаганського, М.Заньковецької, М.Садовської-Баріллоті, І.Мар'яненка, Г. Юри, які принесли світову славу цьому місту і увічнення цих імен в назвах вулиць, які стікаються до створеного ними українського театру, було б природним, відповідало б історичній правді й суті української історії.
Немає пам'ятника П. Калнишевському, Устимові Кармалюку, корифеям театру (групового - як про те була постанова уряду), не увічнено пам'ять П. Михалевича, М. Федоровського, А. Ждахи, М.Новицького, січових стрільців, вільного козацтва. У Бобринці й Кіровограді відсутні пам'ятники І. Тобілевичу, не встановлено пам'ятник В. Винниченку.
Перебуваючи в Кіровограді, св'ятійший патріарх Київський і всієї Руси - України УПЦ Київського патріархату Філарет заявив, що, коли кіровоградці вирішать перейменувати своє місто, то вони не мають повертатися до назви „Єлисаветград", оскільки в ньому увічнене ім'я російської імператриці, заслуги якої перед Україною сумнівні. Зауважимо, що донька магдебурзької маркитанки і ката українського народу Петра І, заволодівши троном внаслідок заколоту, проводила жорстоку кріпосницьку, антиукраїнську і антиєврейську політику, поневолила межиріччя Дніпра й Синюхи, здійснила звідси першу депортацію наших земляків, на захоплених у козаків землях розташувала імперську фортецю, підготувавши умови до ліквідації української державності - Гетьманщини, Запорізької Січі. Саме від валів фортеці земляної св. Єлисавети генерал Текелія пішов на Січ і підступно знищив її. На теренах нинішньої Кіровоградської області були вольності Запорозького козацтва, його Буго - Гардівська паланка. Весь час запорожці писали чолобитні до російських монархів повернути їм їхні землі, що відтворено в українських народних піснях. І яка ж буде наша пам'ять про нашу історію, нашу славу, наших славних предків, коли ми їм наперекір у незалежній Українській державі повернемо імперську назву нашому місту, вславимо розпусну імператрицю, яка закріпачувала український народ, колонізувала наш вільний козацький край. Деякі місцеві краєзнавці знання історії яких закінчуються там, де закінчується шелестіння спідниць російських імператриць, твердять, що тут було „дике поле". А хто ж будував земляну фортецю? Напроти неї, на лівому березі Інгулу, розташовувалось велике українське село Куща, а вище - Лелеки і далі - села й села.
Той аргумент, що місто свого часу, мовляв, було назване ім'ям святої Єлисавети, вочевидь лукавий. Відкидати, що малася на увазі при цьому саме імператриця Єлизавета - значить бути щонайменше короткозорим в оцінці історичних фактів. Фортеця, споруджена 1754 року, мала собою символізувати форпост колоніальних завоювань на південному заході Російської імперії.
Про те, що саме царицине ім'я носило за Романових наше місто свідчать тодішні герб, печатки, свідчення згадуваного міського градоначальника Пашутіна тощо. Адже й на нинішньому гербові містяться вензелі імператриці Єлизавети, бо у Святої їх не було. Незважаючи на це, малограмотні в питаннях національної та регіональної історії місцеві чиновники московської церкви в Кіровограді постійно нав'язують владі фальсифіковану точку зору щодо „святості" назви, намагаються тиражувати в пам'ятних знаках і через засоби масової інформації, які потрапили під вплив цієї конфесії, „єлисаветгради-єлисавети", очевидно, часом забуваючи про відділення церкви від держави. Назва Єлисаветград у наших предків - корінних жителів краю - асоціювалася з російською експансією, загарбницькою політикою самодержавства, поневоленням жителів українських степових просторів. Відновити царистську назву сьогодні - значить зробити глумливий виклик історії національно-визвольної боротьби українського народу, зрадити ідеям національного відродження, пам'яті про борців за свободу України.
Дякуючи міському голові Кіровограда за зусилля в увічненні пам'яті В. Чорновола, за особистий патронат у намірах спорудити пам'ятник В. Винниченку, закликаємо Володимира Тихоновича Пузакова не допустити реанімації позавчорашніх колоніальних символів, які ображають пам'ять борців за незалежність України, не допустити повернення імперської назви „Єлисаветград", возведення пам'ятників царським генералам та присвоєння імен царів у назвах вулиць. Відзначаючи особистий внесок у відродження Карпенкового краю - батьківщини І. Тобілевича та інші культурні проекти голови обласної ради, просимо Миколу Олексійовича Сухомлина використати свій заслужений суспільний авторитет і великий життєвий досвід для інтенсифікації процесів національного відродження краю через українські книги, експозиції, пам'ятники, топоніми, для недопущення повернення на козацьку землю імперсько - мілітарних єлисаветградсько-троцькістських символів. Закликаємо це зробити працівників очолюваної Сергієм Миколайовичем Ларіним облдержадміністрації, відповідальних за питання культури, освіти, внутрішньої політики, книговидавництва. Синівським обов'язком перед краєм, який увібрав у себе життєпис П. Калнишевського, Б.Хмельницького, І. Сірка, У. Кармалюка, М. Залізняка, М. Кропивницького, І. Тобілевича, В. Винниченка, є ця справа для депутатського корпусу. Закликаємо скульпторів, архітекторів, топонімістів, засновників, головних редакторів, журналістів газет і телерадіо не працювати на реанімацію віджилих позавчорашніх євразійських імперсько-мілітарних символів, нав'язаних козацькому краю, нашим предкам силою окупаційної влади і зброї.
Не можемо ми погодитися, щоб і надалі обласний центр носив ім'я Сергія Кострикова (Кірова), який, навіть якщо відкинути, що він був одним із символів сталінської доби, не був пов'язаний ні з нашим степовим краєм, ні з Україною взагалі. Ця назва неприродна і не краща від тієї, імперської. Та й не хочемо ходити в одній і тій же уніформі: бо на теренах колишнього СРСР були (і залишаються подекуди) і Кіровакан, і Кіровабад, і Кіровськ, і Кіров, і Кіровград, і Кірово, і Кіровка. У нас немає документальних доказів, що С. Кіров був одним з організаторів голодомору в Україні, але й немає таких документальних доказів, що він засуджував цю злочину людоненавсницьку партійну програму. Можемо лиш припускати, що якби на початку 30-х років минулого століття більшовиків очолив не Сталін, а Кіров, то можливо іншим був би хід історії. Але й Кіров міг би здійснювати „генеральну лінію" на винищення українського селянина - „мікроба" національної самосвідомості.
Отже обласному центру в центрі незалежної України - українську назву. Про це ми заявляли, на цьому наполягали ще на початку 90-х років, про що свідчать наші публікації в обласних газетах („Кіровоградська правда" від 11 червня 1992 року, „Народне слово" від 6 травня 2004 року), а наше звернення до Кіровоградської міської ради було опубліковане на сторінках і республіканської газети "Літературна Україна". Ми категорично проти, щоб нас, корінних степівчан, називали загальною, невизначеною назвою - центральноукраїнцями, бо дехто пропонує назву для області "Центрально -Українська".
Українська назва пропонувалася різною: Новокозачин (так у давнину називалася частина міста), Інгулгород, Тобілевичі, Вільноград, Златопілля, Златопіль (від слів „Золоте Поле", яким у дійсності є наш край - справді золоті, багатющі наші надра, золоті наші небачені у світі чорноземи, золотий клімат і природа, золоті люди).
На І-му Всесвітньому форумі українців у 1992 році у фойє Палацу культури „Україна" ми вивісили щит, на якому були перекреслені назви „Єлисаветград" і „Кіровоград", а стверджувалась назва „Златопіль". Під нею підписалися кілька десятків українців з усіх кінців світу і України - Росії і Канади, Франції й Австралії, Луганська, Полтави, Черкас, Києва. Цей щит ми зберігаємо.
Ми зупинились на назві „Великий Златопіль", а область -„Златопільська". Слово „Великий" притаманне топонімам нашого краю: Великі Трояни, Велика Виска (антитеза - Мала Помічна, Мала Виска) тощо. Великий іще з двох причин: у наших краях, на півдні колишньої Київської губернії було місто Златопіль, яке більш як півстоліття тому стало частиною Новомиргорода, та ще тому, що наше місто - в центрі України і бути йому і завтра, і повік містом Великим. Не заперечуватимемо проти й іншої української назви.
І як звучатиме цей славний український ряд - Київ, Полтава, Черкаси, Січеслав, Запоріжжя, українська назва нашого міста.
Не будьмо лукавими. Якщо поважаємо і поважати вчимо наших
дітей українську історію, історію рідного, а не чужого народу, то мусимо,
щоб не згорати від сорому перед нашими предками і майбутніми
поколіннями українців, надати нашому місту величну назву, природну й
істинну - українську. Не шукаймо істини в чужій історії, не лижімо чоботи чужинців, хоч вони й „історичні."
Працюймо спільно на процеси національно - культурного відродження, які стали можливими саме в незалежній Україні!
Ні - єлисаветам, царським генералам-адміралам і троцьким у вільній державі Українського народу !

Григорій Клочек - доктор філологічних наук, професор, ректор Кіровоградського педуніверситету, депутат обласної ради;

Михайло Ілляшенко - художній керівник, директор Кіровоградського академічного музично-драматичного театру ім. М. Кропивницького, заслужений діяч мистецтв України;

Володимир Яринич - головний онколог області, депутат обласної ради

Михайло Надєждін - голова обласної організації Національної спілки художників України, народний художник України, депутат обласної ради;

Сергій Шевченко - кандидат історичних наук, краєзнавець;

Віктор Погрібний - голова обласного літ¬об'єднання „Степ", депутат обласної ради;

Роман Колісниченко - депутат обласної ради;

Василь Марко - доктор філологічних наук, професор;

Світлана Орел - голова обласної організації Всеукраїнського товариства „Просвіта" ім. Т. Г. Шевченка;

Юрій Матівос – заслужений журналіст України, краєзнавець;

Іван Кравцов – народний артист України;

Василь Бондар – голова обласної організації Національної спілки письменників України, краєзнавець;

Олександр Косенко – голова обласної організації Української Народної Ради;

Броніслав Куманський – заслужений журналіст України, краєзнавець;

Валентина Сердюк – відповідальний секретар товариства охорони пам’яток історії та культури;

Володимир Могилюк – лікар, член національної спілки письменників України, краєзнавець;

Антоніна Царук – викладач КНТУ;

Роман Слободянюк – підприємець;

Віктор Окаєвич – депутат обласної ради