Він ходить вулицями Кіровограда, як ходять щодня десятки тисяч наших земляків. Він – пересічний українець, як каже сам про себе. Не депутат, не чиновник, не суддя і не прокурор. Але і звичайною людиною його не назвеш. Бо мало знайдеш у кіровоградському соціумі таких мислячих, з гарячим серцем, небайдужих людей, яким є Борис Курганський. Він став помітною постаттю на початку 90-х років минулого століття, коли занурився з головою у вир національного і державного відродження України, і ось уже два десятиліття на шпальтах місцевої преси під власним іменем та під псевдонімом Борис Сіверський ( бо родом із Новгород-Сіверського, що на Чернігівщині) час від часу з’являються друком його пристрасні, писані з болем і надією, публіцистичні статті про українську мову, культуру, українську державність, політикум, про майбутнє нашого народу.
Друга книга Бориса Сіверського «Українці чи «хохли»?» щойно вийшла друком і є цінною тим, що автор порушує болючі питання виживання простих українців, існування самої держави Україна в умовах різкого погіршення політичного клімату після приходу до влади в Україні «двічі несудимого» президента Віктора Януковича. Згорнуто європейський вектор розвитку, здано Росії Севастополь, під загрозою здачі газова труба, інші стратегічні промислові об’єкти. Ненажерливі олігархи ласо зазирають на святе – українську землю, багатющі чорноземи.
Хтось від безсилля плюється, інший від безвиході виїжджає за кордон, а Борис Федорович з цим миритися не хоче, бо « нема чого тішити себе ілюзіями, що хтось хоче добра нашій державі і нашому народу. Нам треба зціпити зуби і в поті чола свого розбудовувати нашу державу. Окрім нас, ніхто цього не зробить. Іншого шляху в нас немає.» Цими словами закінчується стаття «Ще раз про українську мову та українців». Невиправний романтик і оптиміст, -- скажете ви. Ні, справжній український патріот, державник, реаліст, який вірить у потужний потенціал народу, до якого належить і за долю якого вболіває всією душею, -- скаже той, хто знає Бориса Курганського не одне десятиліття. Його публіцистичне слово актуальне завжди, воно йде із самої гущі життя і від простих прикладів доходить до узагальнень національного масштабу.
Сьогодні на слуху тема «мажорів». Ніби вони вигулькнули звідкись учора і почали ґвалтувати, збивати автомобілями насмерть жінок і дітей, влаштовувати бійки у ресторанах… Читаємо у книзі Б. Сіверського статтю «У такій країні ми живемо», датовану червнем 2008 року: « Демократію у нас розуміють як вседозволеність. А тим часом демократія – це закон, це порядок, законослухняність. Усіх, а не тільки «пересічних» громадян. У нас же серед рівних перед законом є каста «рівніших» -- можновладці, депутати, «нові українці»… Ось звідки усі наші негаразди. Ось чому, хоч у нас земля багатюща, щедрі надра і люди не дурні, роботящі, країна бідна й корумпована…» Отже, як бачимо, і мажори з’явилися не сьогодні, і небайдужі, чесні, сміливі люди, як Борис Курганський, сигналізували і владі, і громаді, що суспільство хворе, болячки видно неозброєним оком, їх треба викорінювати, лікувати. Але…
Наш автор не втрачає віри і оптимізму й сьогодні, коли правдиве слово про наше буття все тяжче і тяжче торує собі шлях на шпальти періодики. Він створює персональний сайт і видає чергову книгу. Він аналізує життя і пише. Пише для себе і для нас. Щоб ми не зневірились у нашій державі. Бо «донецькі» прийдуть і підуть, а Україна і українці житимуть вічно. Таким є лейтмотив останніх за часом написання статей «Донбасизація України», «Коли ми в силі, то й сусіди милі», «Інтелігентність влади – норма».
Точні, як аптекарські ваги, і гострі, як цвях, авторські оцінки сучасного політичного життя України переконують у тому, що перо Бориса Курганського не притупилося, а серце не схололо, не збайдужіло. Читаймо і ми книгу « Українці чи «хохли»?», вичавлюймо із себе по краплі холуйську, рабську психологію малороса. Будьмо Українцями!
Сергій Запорожан
|
